Танабата 「七夕」

Японія - багата на свята та фестивалі, щороку, кожного сезону відбуваються різноманітні святкування, деякі з яких прив'язані до місцевості, деякі до божеств, інші - до різних легенд. Одним з таких фестивалів, мацурі 「祭り」, в основі якого лежить легенда, є фестиваль Танабата　「七夕」. В сучасній Японії він припадає на 7 липня, проте за старим календарем його святкували 20 серпня, коли зірки на небі було найвидніше.

Легенда про Танабату

В цій давній легенді говориться про те, що колись на західному березі Молочного Шляху жила прекрасна ткаля, дочка бога Тентен, що панував у зоряному небі. Молода ткаля (Шьокуджо) була дуже вправною, прекрасною дівчиною. З іншого ж боку Молочного Шляху, на Сході, жив молодий волопас (Кенгю), надзвичайно добрий та працьовитий хлопець. Тентен вирішив, що Шьокуджо та Кенгю стануть прекрасною парою та наказав їм одружитись. Щойно молоді побачили одне одного, одразу ж закохались та стали справді щасливою парою. Проте, щастя не пішло на користь їхній праці. Молоді та закохані, вони хотіли проводити увесь час лише разом і перестали виконувати свою роботу.  Бог Тентен намагався переконати їх у тому, що праця є необхідною, але не зміг. Врешті решт, він розгнівався та розлучив їх, знову оселивши по різні боки Молочного Шляху та дозволивши бачитись лише раз на рік, 7 липня. Отже, з того часу лише раз на рік вони зустрічаються всередині Молочного Шляху, і зірки яскраво освітлюють все навколо.

Традиції

В кожній провінції Танабату святкують по різному, але є певні спільні традиції: феєрверки, паради, святкове вбрання, а також різноманітні паперові прикраси, що вішають на бамбук. Серед них є і головний атрибут Танабати, танзаку, невеликі смужки кольорового паперу, на якому пишуть адресовані до божеств бажання та вішають їх на гілки бамбука. 

Цікаво, що написані бажання зазвичай передбачають не саме здійснення їх божеством, а просто допомогу в реалізації.  Танабата в Японії відзначається як свято, що спонукає до праці, вчить, наскільки важливо бути відповідальним та виконувати свої обов'язки. 

Минулого тижня в Ніхонбу ми почали робити прикраси до Танабати, і вже написали перші бажання, які неодмінно реалізуються. Ви ще маєте можливість долучитись до виготовлення танзаку, тож приходьте на зустріч розмовного клубу, що відбувається в неділю. 

Також, у серпні у Львові відбудеться фестиваль Танабата, тож слідкуйте за оновленням новин та не пропустіть його! :)  

Золотий тиждень

Золотий тиждень - це вихідні, пов'язані з кількома національними святами в Японії. Зазвичай він припадає на кінець квітня - перший тиждень травня, і в цей час до 10 днів більшість установ та компаній не працюють, а самі японці часто використовують цей час для подорожей. 

В Золотий тиждень входить 4 національні свята:

29 квітня - День Шьова, Showa no hi, 昭和の日 - свято в честь дня народження імператора Шьова.

3 травня - День Конституції, Kenpou kinen bi, 憲法記念日- цього ж дня у 1947 році була введена в дію нова післявоєння Конституція.

4 травня - День Природи (або Зелений день), Midori no hi, みどりの日- метою цього свята є подяка природі, спроба більшого єднання з нею.

5 травня - День дітей, Kodomo no hi, 子どもの日- свято дітей, проте раніше воно називалось Tango no Sekku та було святом хлопчиків. В цей день вивішують спеціальні прикраси, koinobori, паперових коропів, в тих будинках, де є хлопчики. Короп символізує цілеспрямованість та впевненість. 

Японські замки

Японія багата на унікальні свята і фестивалі, одним з яких є свято замків. Проходить воно 4 квітня, що пов'язано з одним із читань ієрогліфу "замок", 城, shiro. "Ші" японською означає 4 (4-й місяць, квітень), а 6 звучить як "року". 

Класична японська архітектура, як правило, є дерев'яною, і хоч замки становлять певний вийняток, багато з них також були якщо не повністю, то принаймні частково побудовані з дерева. Це призвело до того, що багато замків було втрачено у війнах, адже знищити їх було значно простіше, ніж, скажімо, європейські. Але, звісно, постраждали не всі замки, багато з них було відновлено, і на сьогоднішній день по всій Японії збереглося близько 50 замків. 

Спочатку вони задумувались суто як фортеці, і будувались у стратегічних місцях, взовж дороги, річки тощо, пізніше вони перейняли на себе також фунцію управління. Після цього, окрім практичності, для того, щоб вразити інших, почали їх пишно оздоблювати. 

Одним з перших таких замків-палаців був збудований для Оди Нобунаги в 1576 році, він називається Замок Адзучі і був першим в Японії  замком, що мав вежу.   

Ще одним яскравим прикладом японських замків є Замок Хімеджі. Він жодного разу не був пошкоджений, і у 1992 році був внесений до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Цей замок нараховує 27 веж, з'єднаних різноманітними переходами, 15 воріт і велетенські вали навколо замку. 

Детальніше про японські замки можна почитати тут: 

http://www.nippon.com/ru/images/i00029/

http://www.gojapango.com/travel/japanese_castles_history.html

http://www.gojapango.com/travel/himeji_castle.html

Японський фольклор та демонологія

ЯПОНСЬКИЙ ФОЛЬКЛОР ТА ДЕМОНОЛОГІЯ

Шінто (яп. 神道 дослівно «шлях камі») – термін, що позначає національну релігію японців. Цей термін вперше зустрічається в письмових джерелах Ніхон Шьокі – «Анналах Японії», написаних на початку VIII ст.  В цьому творі його використали для того, щоб відділити традиційну місцеву релігію від буддизму, конфуціанства та даосизму – континентальних вірувань, що проникли в Японію з Китаю у VII ст.

 Слово «шінто» складається з двох ієрогліфів: 神 (shin), що символізує камі, і 道 (to), що означає «шлях». Відповідник у китайській мові, слово shen dao (神道), має такі значення: «божественне дао», «божественна істина», «порядок, встановлений вищою волею», «віра в духів» тощо. В японському буддизмі це слово використовувалось ширше – для позначення місцевих божеств (камі). При цьому під камі мались на увазі духи, створіння більш низькі ніж будди. В основному саме в цьому сенсі вживалось слово «шінто» аж до XIII ст., коли ним починають називати  власне релігію камі, щоб відрізняти її від буддизму та конфуціанства, які на той час вже широко поширились в Японії.

Камі (яп. 神 дослівно «божество», «дух») є об'єктом поклоніння в шінто, це божества, духи, що населяють світ. Вони можуть приймати будь-яку форму: тварини, гори, дерева. Камі були різними. Традиційно в синто нараховувалось чотири види духів:

-         - арамі-тама, що правлять світом, вони сильні та могутні

-         - нігімі-тама, що відповідають за гармонію, пам'ять

-         - кушімі-тама, що є причиною таємничих перетворень

-         - сакімі-тама, що наділяють блаженством.

При цьому один камі міг бути одночасно кількома «тама». Окрім цього, камі можуть померти (переходять в Йомі но Куні), закохатись в людину і навіть перетворитись на йокай.

 Взагалі, шінто можна поділити на два узагальнені напрями: державне та народне. Не будемо детально зупинятись на першому, тільки зазначу, що це той вид шінто, який був покликаний легітимізувати владу шляхом утвердження божественного походження того чи іншого знатного роду, тобто в кожного такого роду був певний камі-покровитель. На відміну від державного шінто, в народному більше уваги зосереджується не на вищій, а на нижчій міфології. Це зумовлено тим, що простий народ не намагався довести, що його рід походить від найсильніших камі. В землеробських поселеннях більше вшановувались камі, що оберігали їхні поля та ліси. Існує багато казок та переказів, за якими можна охарактеризувати віру в камі та відносини з ними японців в давні часи. В основному це зооморфні камі та йокай, які відігравали в житті японців особливу роль. 

Йокай (яп. 妖怪 букв. демон, дух або монстр) – це клас надприродних істот в японському фольклорі. До них відносять багато різних духів: від монстрів-людожерів оні, до лисиць-перевертнів кіцуне. Зазвичай йокай описуються великими та страшними, з дуже незвичною зовнішністю. Вони мають велику духовну силу. Вважається, що деякі йокай (такі, як обаке) можуть змінювати зовнішність і прикидатися людьми.

  

Власне, що таке йокай? Конкретного визначення немає досі. В Японії це слово почали широко вживати аж у  18 столітті, а до того його аналогом слугувало слово «бакемоно» (речі, що змінюються). Науковці, етнологи під йокай розуміють різні надприродні феномени, «психологічні досвіди переживання страху, що створюють ілюзію монстроподібного».  Тобто йокай – це практично все, що японці відносять до містичного, але переважно цей термін вживають, коли мова йде не просто про феномени, а про певних створінь.

Великою мірою завдяки манзі та аніме виникла плутанина в розумінні понять йокай та, наприклад, аякаші. Часто зустрічаються випадки, коли під аякаші розуміють сильних, могутніх йокай; окрім цього, аякаші іноді вважають покровителями мононоке. З іншого боку, йокай часто сприймається як підвид аякаші, найнижчий в ієрархії духів.

Насправді, не існує чіткого розділення та класифікації японських містичних створінь. Власне, самі японські дослідники намагались та продовжують їх класифікувати, але кожен робить це по-своєму.

Аякаші в японських джерелах подаються переважно як різноманітні морські духи, але в трактуванні різних мистецьких творів вони подаються зовсім по-іншому.

Зазвичай найбільш чітка різниця між аякаші та йокай полягає в тому, що аякаші ніколи не вбиває напряму, часто «грається» з психікою людини, інколи дає шанс залишитись неушкодженим у разі виконання певних умов, «правил гри», поставлених самим аякаші. Натомість йокай поводяться більш грубо, і хоча далеко не всі спеціально «полюють» на людей, якщо трапиться нагода, то церемонитись з ними ніхто не буде.

Йокай діляться на такі типи:

Містичні тварини. В японській міфології часто пригадуються тварини, що мають чарівну силу. Згідно з легендами, більшість з них володіє антропоморфними рисами та вміє перетворюватися на людей (такі перевертні називаються хенге (яп. 変化). В японських міфах часто зустрічаються наступні типи таких істот:

Танукі, єнотовидні собаки. Танукі – це єноти-перевертні. При чому, перетворюватись вони можуть не лише на людину, а і на будь-що, переважно мова йде про предмети. Вважається, що танукі приносять щастя, тому їхні фігурки, часто великих розмірів, ставлять біля будинків чи магазинів.

 Кіцуне, лисиці. Кіцуне – це загальна назва для японської лисиці, вона використовується і для позначення реальної тварини, і для духа. Справа в тому, що духом-кіцуне може стати будь-яка лисиця, яка прожила достатньо довго. Зазвичай мова йде про сто років, але чітко визначених рамок немає. Чим старшою стає лисиця, тим більше в неї з’являється хвостів та вмінь. Основне з них – перетворюватись на дуже гарну молоду людину, це може бути як дівчина, так і хлопець. Окрім цього, вважається, що кіцуне може створювати магічний вогонь, а удар хвостами по землі може призвести до землетрусу чи інших катаклізмів. Раніше кіцуне вважались помічниками богині рису Інарі, але з часом вірування переплуталось, і Інарі також почали зображати як лисицю.

Тенґу постає у вигляді чоловіка величезного на зріст з червоним обличчям, довгим носом, іноді з крилами. Тенґу дуже часто носить одяг гірського відлюдника (ямабуші), він наділений величезною силою. Тенґу полюбляє чистоту, не терпить близькості людей, морочить подорожніх в горах, лісорубів, лякає їх громовим реготом або зображуючи тріск зрублених дерев. За народними повір'ями, після смерті зла або горда людина може перетворитися на тенґу. Тенґу приписують екстраординарні фізичні здібності та навички володіння холодною зброєю. Зрідка вони служать наставниками в мистецтві війни та стратегії людям, яких вважають гідними. Також благородні тенґу виступають захисниками святих людей та храмів. Певною мірою тенгу схожий до українського лісовика. 

Один з найстаріших видів цих створінь – це карасу-тенґу, які часто описуються як жорстокі вороноподібні створіння, але насправді жорстокість вони проявляли лише по відношенню до людей, які бездумно вирубували ліс, де жили тенґу, або ж були надто зверхніми по відношенню до інших.

Існує ще багато таких духів-перевертнів, наприклад:

Хебі, змії.

Муджіна, борсук.

Бакенеко та Некомата, кішки.

Цучігумо, величезні павуки.

Інугамі, собаки.

Каппа, жаба-черепаха.

Оні — це демони-людожери. Зазвичай вони відрізняються величезними розмірами, але зустрічаються згадки і про маленьких оні. Ці істоти вміють перетворюватися на людей і дуже полюбляють людське м'ясо.

Цукумогамі — це назва цілого класу істот, якими, за легендами, могли стати предмети побуту, яким більше ста років. Це Бакедзоурі (сандалі), Каракаса (старі парасольки), Камеоса (фляги для саке), Морідзі-но-Кама (чайники). Найвідомішою візуальною репрезентацією «цукумоґамі» є сувій з малюнками, відомий як «Хяккіяґьо емакі», на якому речі зроблені людиною – музичні інструменти, парасольки, кухонні предмети – комічно зображені як живі предмети, з руками і ногами, що марширують вздовж сторінки.  Є декілька схожих версій сувоїв з малюнками XVI ст., кожен з яких зображує такі самі паради фантастичних створінь і одухотворених предметів.

Термін «хяккіяґьо» (по-іншому вимовляється як «хяккіяко») перекладається як «нічна процесія однієї сотні демонів». Як зазначає дослідниця Ніна Глех-Роменська, крім використання його в «Хяккіяґьо емакі», його можна знайти в таких середньовічних текстах, як «Окаґамі» («Велике дзеркало», 1119 р.), «Кондзяку моноґатарі шю» («Повість про часи, що вже минули», перша пол. XII ст.), «Удзі шюі моноґатарі» («Збірка повістей Удзі», перша пол. XIII ст.), в яких згадуються процесії демонів, що проходили через столицю вночі. На той час рекомендували не гуляти вечорами, коли, як відомо, проходила ця процесія. Такі часи і місця вважалися небезпечними, а тому були забороненими і знаходилися поза межами контролю людей чи культури.

До «хяккіягьо» Фостер М. Д. застосовує термін-відповідник «пандемоній» – «пекло», «оселя демонів», але також він позначає буйні заворушення, хаос чи небезпеку: саме те, що відбувалося в ніч «хяккіяґьо» в Кіото. Візуальне табу пов’язане з «хяккіяґьо» є важливою частиною дискурсу про «йокай»: відносини між тим, що не можна побачити (бо воно невидиме), і тим, що не можна бачити (тому що, це страшно чи небезпечно). Через такі твори як «Хяккіяґьо емакі» відбувається інверсія і те на що не мали б дивитися стає видимим – і дивляться на нього з задоволенням. Невидиме перетворюється в спектакль, містичні духи неприборканої природи стають знайомими нам предметами повсякдення – жах перетворюється в гумор, пандемоній стає парадом.

Йокай, які були колись людьми

Юрей (яп. 幽霊 букв. «неясний дух») — термін японської міфології, який використовується відносно духів померлих людей. Часто це нешкідливі привиди, які не причиняють шкоди живим людям. За виключенням привидів, сповнених певних почуттів, котрі могли б наштовхнути їх на перетворення в злого духа, мононоке.

Мононоке (яп. モノノ怪) — істоти, що набагато сильніші за звичайних йокай, так як це люди, рідше — тварини, які обернулися в йокай під дією обтяжуючих їх почуттів, таких як ненависть, злоба, заздрість, помста, ревнощі та інші. Мононоке пригадується в японській літературі, як цілий клас істот, маючих значну силу. Ціллю мононоке зазвичай є банальне вбивство людей, які є об'єктом сильних негативних емоцій, що пробудили духа. Іноді мононоке грають з людьми, дурячи їх усіляким чином.

Існує також класифікація йокай за місцем мешкання. Згідно з нею, усіх йокай можна поділити на 5 великих груп:

Ті, що живуть в горах — до них відносяться Тенґу та відьма Ямауба;

Ті, що живуть на узбіччях доріг — наприклад, одноокий Ічіме кодзо та величезне чудовисько мікоші нюдо;

Ті, що живуть в будинку — домовик  дзашікі-вараші та охоронець комори — кура бокко;

Ті, що живуть у водоймах — до цього типу відносяться як морські йокай — корабель-привид  Фунаюрей та Ісоонна, що з’являється на морському березі у жіночому вигляді, так і річкові — водяний каппа; йокай непротічних вод нусі.

Серед тих, що пересуваються, постійно змінюють своє місцезнаходження, особливо виділяється кінь без голови Кубікіреума.

Як ми можемо бачити, йокай, як і камі, часто знаходились поряд з людьми, між ними відбувалась постійна взаємодія. І хоч за переказами вони приносили людям немало нещасть, були серед них і ті, що людям допомагали. Так в одній казці розповідається про те, як один старий чоловік  через грозу мусив заночувати в лісі і заховався в дупло. Опівночі до того дерева, в якому він сидів, прийшло багато йокай, на вигляд страшних, але веселих. Вони почали співати та танцювати, і було їм так весело, що старий не витримав і приєднався. Танець його так сподобався йокай, що вони вилікували старого від його хвороб, і він спокійно повернувся додому. В іншій казці розповідається про бідного чоловіка, який врятував лебедя, коли на того впало дерево. Через деякий час до чоловіка прийшла дуже гарна дівчина, яка захотіла з ним жити. Вона багато працювала, пряла, і врешті решт її тканина була продана за великі гроші. Вона та чоловік зажили в достатку, і в них народилась донька. Після цього дівчина сказала, що вона – це той лебідь, якого врятував чоловік, і що все це – її віддяка. Залишивши його з донькою, вона перетворилась назад на лебедя, але боки її були общипані – зі свого пір’я вона спряла ту тканину. Таким чином ми бачимо, що відносини людей та духів були зумовлені їхньою поведінкою: якщо людина була жорстокою до когось, то він може стати мононоке і буде мститися за себе. З іншого боку, якщо людина допомогла духу, то він обов’язково належним чином віддячить за це.